Михайло Коцюбинський . 10 цікавих фактів. Частина 1.

М͟и͟х͟а͟й͟л͟о͟ ͟К͟о͟ц͟ю͟б͟и͟н͟с͟ь͟к͟и͟й͟:͟ ͟10 ͟ц͟і͟к͟а͟в͟и͟х͟ ͟ф͟а͟к͟т͟і͟в͟ ͟з͟ ͟ж͟и͟т͟т͟я͟ ͟в͟і͟д͟о͟м͟о͟г͟о͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟а͟
Спогади про нього надав правнук Ігор Коцюбинський, директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського.

1. Гребінець і дзеркальце — у кишені. Під час навчання у Шаргородському духовному училищі, Михайло завжди віддавав перевагу книжці перед дитячими пустощами.
Ось як пише про нього у спогадах один з викладачів: "Він завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи завжди були вичищені. Видно було, що вдома йому віддавали особливу увагу. Та й сам він турбувався про свою акуратність: в боковій кишені його піджачка завжди був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу; не залишався він також без носової хусточки”.

2. Вчитель — тактовний, але строгий. В 1891 році Михайло Коцюбинський склав екстерном іспит на звання народного вчителя при Вінницькому реальному училищі і почав працювати в селі Лопатинці — готував до вступу в гімназію дочку та двох синів бухгалтера цукроварні Кіндрата Мельникова. В той час багато спілкувався з селянами, роздавав книжки з власної бібліотеки, а в неділю ходив на молодіжні гуляння і подовгу розмовляв з хлопцями та дівчатами.
"Вчитись у нього було легко й приємно. Але разом з тим був і строгий порядок у заняттях. Починались вони о 9-ій годині ранку і тривали до 12-ої години дня. А в спеціальному журналі виставлялись оцінки за знання", — згадував Микола Мельников.

3. Грушка при покійнику. Дуже ретельно Михайло Коцюбинський збирав гуцульський фольклор та традиції, готуючи "Тіні забутих предків". Не раз їздив у Карпати, за рекомендацією свого друга етнографа Володимира Гнатюка відвідав Криворівню, яку той називав "українськими Афінами". Петро Шекерик-Доників, активний збирач фольклору з села Голови пригадує події літа 1912 року (стиль збережено):
"Я був у Красноїллі тоді, як Коцюбинський їхав на червонім (каштанового кольору) коні з Криворівні до Голов до Луки Гарматія (місцевий сільський вчитель). Разом з ним був його син Юрко. Я прилучився до них.
Коцюбинський, ідучи понад шумливою річкою, розпитував мене про чугайстрів. Він говорив мені, що хотів би сам бути на гуцульськім посіджінню (оселі), і сам усе наочно бачити. Якраз в тім часі у Головах на Ділку умерла баба, багачка Василина Маротчак. Гарматій запропонував Коцюбинському піти туди на грушку. Грушка — це гра, яку гуцули влаштовують при покійнику".

4. "Дуже люблю правду". "...Коцюбинський цілу дорогу випитував у мене детально про життя гуцулів, гуцулок, про грушку і похорони, — продовжує Петро Шекерик-Доників. — Він робив те, що й ми: прийшов мовчки, засвітив воскову свічку, приліпив до свічника, зговорив молитви. Я разом з місцевим метнувся й зорганізував забави на грушці.
Коцюбинський пильно придивлявся, то радів ними, то поважнів, у щось вдумувався, а у деяких і сам разом з нами брав участь. Коцюбинський сидів до зір на грушці, а на дворі грали трембіти, і він сим любувався. Питав мене, чого грають трембіти. Я йому казав, що се в нас в горах, де далеко хата від хати, одинокий спосіб сповістити людей про смерть.
Я у нього питав, чого він так детально все розпитує, і він відповів: "Я дуже люблю правду. Хочу писати оповідання з гуцульського життя і боюся написати там неправду. Мені було б дуже прикро, аби люди казали, що я брехав..."

5. Дев'ять мов. Попри те, що не здобув вищої освіти, був надзвичайно освіченим. Понад 10 років займався репетиторством, вчителював, і жоден з учнів Коцюбинського не міг сказати про нього чогось поганого. Загалом, знав  дев'ять мов — три слов'янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську.